Іларіон Київський

(? – бл. 1053) – оригінальний український мислитель 11 ст., один з Ярославових книжників, поставлений “в святей Софье” року 1051 митрополитом. Започаткував теолог. і філос. засади Християнства Київського. Серцевиною теоретичної спадщини І.К. є православний неортодоксальний теїзм, в якому онтологічні уявлення богослова й філософа склалися на перетині візантійської і київської традицій. І.К., виходячи за межі християнського протипоставлення земного і горнього, пом’якшував розмежування тіла і духа й започаткував ідею буття як єдності матеріальної і духовної основ. У поглядах на історію це означало ствердження повноцінності земних життєвих факторів, гармонізацію їх з морально-ціннісними орієнтирами самодіяльності людини, поєднання божого позачасового плану з сучасністю. І.К. обстоював поглад на універсальний і цілісний характер історії як втіленого буття і руху все нових “мов” (народів) від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного – благодатного християнського стану. Обминаючи онтологічну постановку питання про божественне творіння світу й відходячи від принципу фіналізму, І.К. висловив думку щодо наскрізного зв’язку часів, вростання минулого в сучасне та втілення в ньому майбутнього. В язичництві свого народу він вбачав не лише “ідольський морок”, а й благородство пращурів, яких чують у всіх чотирьох кінцях землі. Розвивав ідею рівності народів, рівноправності киян з візантійцями та римлянами. Онтологічні та історіософські уявлення І.К. поєднані з психологічними та морально-етичними проблемами. Мислитель висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1844), “Молитва”, “Сповідання віри”. Лобовик Борис