Лобовик Борис

Доктор філософських наук, професор Борис Олександрович Лобовик (1923-1999) народився в селі Матіївка на Сумщині. Середню школу закінчив в Батурині у 1941 році. У військове училище не попав із-за початку війни, а відтак мав військову службу. Після вчився на філософському факультеті Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, працював у Товаристві поширення знань, працював в редакції часопису «Комуніст України», завідував кафедрою етики, естетики та атеїзму Київського педагогічного університету, виїздив у 1979-1982 роках на викладацьку працю до Словаччинив у Братиславський університет. В 1964 році Б.О. Лобовик захистив кандидатську, а в 1974 році докторську дисертації, в 1976 році здобув наукове звання професора. У 1970 р. в Москві побачила світ написана Б.Лобовиком у співавторстві з Є.Дулуманом та В.Танчером монографія «Современный верующий: социально-психологический портрет», а в 1973 році вийшов написаний за його редакцією підручник «Основи наукового атеїзму». Протягом 8 років завідував відділом філософських проблем релігії та атеїзму Інституту філософії АН України. Саме в роки праці в Інституті виходять за редакцією Б.О. Лобовика колективні монографії «Атеїзм і суспільний прогрес» (К., 1981), «Критика философской апологии религии» (К., 1985), «Ідеологія руського православ’я» (К., 1986) , «Православие и современность: философско- социологический анализ» (К., 1988) та ін. У 1986 році видрукувано основну особисту працю Бориса Олександровича «Религиозное сознание и его особенности». Мав більше двохсот різного формату наукових публікацій, з них 6 – монографічних. За Б. Лобовиком числяться десятки підготовлених ним кандидатів і докторів наук, біля п’ятидесяти виголошених на наукових конференціях різного масштабу наукових доповідей і повідомлень. В останні роки життя працював провідним науковим співробітником Відділення релігієзнавства ІФ НАН України, редагував «Релігієзнавчий словник» (1996). друкувався в колективних монографіях відділу філосолфії релігії, часописі «Українське релігієзнавство», в різних енциклопедичних виданнях.

Б.О. Лобовик залишив у спадок не тільки українському, а й світовому релігієзнавству насамперед фундаментальні праці з гносеології релігії. До його наукових здобутків належать характеристика гносеологічного механізму абсолютизації суб’єктивної сторони чуттєвих даних і ролі елементарного абстрагування в релігійному відображенні, визначення особливості релігійного практично-духовного відношення як культурно-інституційного способу існування ідеї надприродного (праці «Буденна релігійна свідомість», «Релігійні погляди, почуття, поклоніння», «Об’єкт і форма релігійного відображення», «Религиозное сознание и его особенности» та ін.). Істотне місце в його наукових зацікавленнях займало вивчення давніх вірувань українців, з’ясування особливостей їх віри в надприродне (Вірування давніх українців та їх пращурів. – К., 1996).

Розмірковуючи сьогодні про науковий внесок Б.О. Лобовика, ми не можемо не звернути увагу на актуальність тих його ідей, що стосуються як гносеологічної природи релігії, так і структури релігійної свідомості. Справедливо названий д.філос.н., проф. А.М. Колодним у статті, присвяченій 75-літтю Б.О. Лобовика, «творцем в Україні наукової школи з гносеології релігії», вчений залишив нам цілий ряд методологічно-теоретичних засобів для наукового вимірювання об’єктивних параметрів релігійної свідомості, використання яких робить сучасне дослідження тих процесів, що відбуваються як у релігійній свідомості, так і в релігійному світі, адекватним дійсності в її раціональному осягненні, продуктивним у виявленні сутнісних причин трансформацій у цій сфері через аналіз змістовно-смислового наповнення релігії.

Б.Лобовик, визначаючи зміст головної категорії релігієзнавства – релігія, наголошував на тому, що її предметне поле містить «не лише універсальні схеми релігійного комплексу, а й суб’єкт-об’єктне релігійне відношення, умови існування релігійності, її функціонування в суспільстві, роль у житті особи…, охоплює всю цілісність системи «людина-релігія», й постає у різних дослідницьких вимірах¹. Тож змістовне наповнення цієї фундаментальної для релігієзнавства категорії може бути варіативним залежно від умов дослідження та інтересів й засобів дослідника. Саме тому надзвичайно важливим виявляється встановлення «зосереддя власного змісту релігії», що уможливлює і визначення сутнісної смислової складової цієї категорії. Ним постають, за переконанням Б.Лобовика, «надприродне» та «ідея надприродного» (відповідно). Визнання «надприродного» як «зосереддя власного змісту релігії» дає можливість здійснити й історичну періодизацію релігії спираючись на такі «критерії рубрикації процесу розвитку уявлень про надприродне й буттєвих детермінацій релігійності», як «характер уявлень про зв’язок надприродного з природним, спосіб його уособлення, функціональність надприродного, сфера впливу на довкілля, вид сакрального практично-духовного освоєння світу»². Б.Лобовик визначає три історичні типи релігії: чуттєво-надчуттєвий, демоністичний і теїстичний. Сама ж релігія (як форма суспільної свідомості) розглядається ним не ізольованою, а випливає із людського пізнання, вплітається в духовну діяльність людства.

У видрукуваній, як данина моді, російською (хоч сам Борис Олександрович був глибинним українцем і зневажав росіян за винищення ними його земляків–батурингців) монографії «Религиозное сознаните и его особенности»³ вчений прагне проаналізувати «механізм» гносеологічної можливості з’яви релігійних уявлень та прослідкувати реалізацію цієї можливості в ході історичної еволюції типів уявлень про надприродне. Особливу увагу з цією метою він приділяє аналізу буденного й теоретичного в релігійній свідомості, замислюється над специфікою прояву на цих рівнях богословського і «практичного» модернізму й консерватизму, розмірковує над питанням взаємовідношення між ілюзорним і реалістичним в свідомості віруючого.

Центральну ідею будь-якої релігійної свідомості, наголошує Б.Лобовик, утворює уявлення про надприродне й особливі зв’язки людини з ним. Звичайно, спираючись на загально ідеологічну діалектично-матеріалістичну настанову, за якою релігія – вторинне, похідне від матеріального, він називає ці уявлення хибними. Відповідно даному методологічному підходу «гносеологічні особливості релігійної свідомості знаходять пояснення в способі відображення зовнішнього світу». Тож, зазначає Б.Лобовик, «зміст тих чи інших поглядів і уявлень, в тому числі релігійних, залежить не лише від того, що в них відображається, але і як відображається»⁴. За таких обставин релігія постає фантастичним відображенням сил, що панують над людиною, тобто це таке «взяття» їх людським розумом, за якого ті чи інші риси реально існуючого об’єкту мисленням відриваються від нього і за допомогою відображення комбінуються в такі образи, зміст яких виявляється протиприродним, самодостатнім і, до того ж, має визначальний вплив на матеріальну дійсність»⁵. Отже, релігія, як форма суспільної свідомості, має свої характерні особливості та власний зміст.

Очевидно, що за матеріалістичного підходу до релігії (як форми свідомості), об’єкт її відображення не розповсюджується за межі матеріальної та соціальної дійсності. Проте релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, не лише відображає, але й конструює предмет свого осмислення, що (якщо дійсність відображається реалістично) є засобом духовного оволодіння людиною світом. Але конструююча функція свідомості людини, пригніченої тиском стихійних сил, про природу яких вона не має уявлення, «спрямовується шляхом ілюзорного оволодіння ними, компенсації у відображенні своєї пригніченості, ілюзорного виповнення того, чого не вистачає в житті. Тому і виявляються образи релігійної свідомості не такими, якими є дійсність, а такими, якою цю дійсність віруюча людина хотіла б бачити»⁶.

З’ясування особливостей змісту релігійної свідомості тісно пов’язане із питанням про предмет відображення. Для Б.Лобовика особливість релігії як форми суспільної свідомості полягає в тому, що в ній фантастично відображаються сили, які владарюють над людиною й визначають її існування. Звичайно, уявлення, ідеї про надприродне властиві не лише релігійній свідомості і самостійно ці ідеї чи уявлення ще не дають релігійного феномену. Останній спирається на віру в надприродне, в його реальність і субстанційність. Це – головна специфічна риса релігійної свідомості⁷. Визначаючи надприродне в його релігійному розумінні, український релігієзнавець наголошує: «Під надприродним ми розуміємо той зміст поняття і уявлень, який, будучи фантастичним відображенням, не має собі аналогу в дійсності, але мислиться субстанційним, уявляється існуючим реально. Надприродному можна дати лише гносеологічну оцінку, співвідносячи його з дійсністю, але співвідносячи в негативному плані, оскільки сама дійсність не містить надприродної субстанції»⁸. В реальність надприродного в релігійній свідомості вірять.

Віра в надприродне є головною рисою монотеїстичних релігійних вірувань. Саме із опертя ось на цю ідею надприродного в релігійній свідомості і відбувається витлумачення будь-яких проблем світу і людини. Певне уявлення про надприродне є найсталішим параметром релігійної свідомості. На нашу думку, хоча Б.Лобовик і не припускає, що в ідеї про надприродне може відображатися дещо, що виходить за межі об’єктивно наявної матеріальної та соціальної дійсності, визнання ним цієї «увіруваної позиції» як центральної і фундаментальної для релігійної свідомості й релігійного світогляду є продуктивним для наступних релігієзнавчих досліджень.

При осмисленні наукового внеску в українське академічне релігієзнавство Б.Лобовика слід зважати на специфічний дослідницький ракурс, сформований під впливом фундаментальних світоглядних настанов вченого. Без його врахування неможливо ні належним чином оцінити глибину осягнення релігії цим науковцем, ні відділити власне наукові його міркування від переконань ідеологічного походження. Крім того, цей специфічний ракурс визначав обриси предмету дослідження, а відтак і особливості його розуміння. Та, з іншого боку, у зв’язку із сучасними тенденціями у певних релігієзнавчих колах відмови від предмету дослідження, чітко окресленого критично-раціоналістичним підходом, хочеться наголосити на очевидній об’єктивній пізнавальній результативності, інтелектуальній адекватності, аналітичній ефективності наукового внеску українського філософа релігії.

За переконанням Б.Лобовика, релігійна свідомість може виростати лише на ґрунті поцейбічного людського пізнання. Суб’єкт релігійної свідомості (як і будь-якого пізнавального відношення) – це реальна людина з усіма властивими їй якостями і, водночас, суспільство з усією його історією, «з його світом матеріальної і духовної культури, його формами предметної і духовної діяльності, що існують і здійснюються, звичайно, не в абстракції, а в діяльності індивідів»⁹. Окрема ж людина проявляється як суб’єкт співмірно з тим, як вона виступає особистістю в її соціальній якості, наскільки в ній живе, діє, пізнає, переживає людство, наскільки вона оволоділа його досягненнями. Тож релігійність витворюють і відтворюють не індивіди, а суспільство. І навіть тоді, коли віруючий мислить про надприродне, переживає своє ставлення до нього чи ж осмислює те чи інше явище під кутом зору релігійних вірувань, він діє на суспільній основі й суспільним способом, тобто використовуючи структуру «мови» релігії, загальнолюдські категорії мислення, вироблені релігією уявлення про світ. Але, на відміну від пізнавального відношення взагалі, релігійне відображення має своїм об’єктом не будь-яку сторону реальної дійсності, з якою суб’єкт знаходиться в практичній взаємодії, а лише ту її галузь, яка проявляє себе як дещо стихійне, що владарює над людиною, не підвладне їй в її життєвій практиці. Це та галузь об’єкта пізнавального відношення, яка для даного рівня розвитку суспільного суб’єкта виявляється непідвладною досягнутому ним в предметній і пізнавальній діяльності й у відношенні до якої він відтак не є вільним.

Аналізуючи зміст релігійного відображення дійсності у свідомості віруючих, гносеолог релігії звертає нашу увагу на те, що воно відбувається за участю «готових» релігійних ідей. Релігійні погляди і уявлення не існують поза свідомістю конкретних віруючих, але, як суспільно-історична форма світорозуміння, вони виступають як незалежні від окремих особистостей. Тому, зазначає Б.Лобовик, «суспільно спродуковані релігійні погляди і уявлення виступають і як «субстанція» (основа) релігійної свідомості індивіда, і як суб’єкт, тобто виявляють свою реальність у самому процесі відображення. Релігійне світорозуміння і світосприйняття є, відтак, взаємообумовлюваними сторонами єдиного процесу» релігійного усвідомлення дійсності. За переконанням релігієзнавця, «історія суспільної релігійної свідомості є не просто відтворенням одного разу спродукованих поглядів і уявлень, а й їх виробництвом, яке здійснюється не інакше, як у свідомості конкретних індивідів. Засвоюючи наявне релігійне «надбання», суб’єкт під кутом зору цього «надбання» сприймає довкілля, релігійно осмислює його і як гносеологічний суб’єкт (а не як окрема особистість) творить релігійний світогляд»¹⁰. Таким чином, як бачимо, уявлення про надприродне (специфіковане певною релігійною інтерпретацією), що лежить в основі релігійного світогляду як увірваний фундаментальний її визначник, є, з одного боку, суспільно спродукованим залежно від буттєвих (соціально-історичних та культурних) обставин, а з іншого – саме стає дієвим чинником формування світорозуміння віруючого, й, за необхідністю, піддається творчому переосмисленню у змінених пізнавально-світоглядних умовах.

Звернемо увагу й на таке зауваження Б.Лобовика: на відміну від пізнавального відношення релігійне відображення має своїм об’єктом не будь-яку сторону реальної дійсності, з якою суб’єкт знаходиться в практичній взаємодії, а лише ту її галузь, яка проявляє себе як дещо стихійне, що владарює над людиною, не підвладне їй в її життєвій практиці, і на яку, через специфіку суспільної праці в попередні історичні епохи, ніби нашаровується те особливе, що й утворює сутність об’єкта релігійного відображення¹¹. І надалі, коли в процесі свого зростання пізнання зіштовхується з такими сегментами об’єкта, які на даній стадії розвитку гносеологічного суб’єкта виявляються непідвладними практичному й пізнавальному впливу (на думку Б.Лобовика, мова йде саме про такий випадок, а не всезагальну закономірність), а вільна діяльність виявляється безсилою перед сліпою необхідністю, – тоді пізнавальна діяльність суб’єкта обмежується чуттєвими даними, що добуваються в ході повсякденної, життєвої практики й обробляються раціональним способом.

Це емпіричне відображення й утворює основу певної релігійної свідомості, що оперує, як і вся буденна свідомість, елементарним абстрагуванням, яке будує образи уяви з чуттєвих (хоча й оброблених мисленням) даних. Останнє привносить в об’єкт суб’єктивні моменти, здобуті досвідним шляхом¹². Розмірковуючи в цьому напрямку, Б.Лобовик звертає увагу й на те, що кожна часточка свідомості, зокрема й релігійної, містить інтелектуальний і емоційно-вольовий компоненти. У релігійному світогляді зміст першого утворюють фантастичні погляди і уявлення про предмет віри, об’єкти релігійного змісту, а також про всі ті явища, які можуть осмислюватися в релігійному плані, а зміст другого – ті почуття, прагнення, бажання, воління людини, які в релігійному комплексі набувають особливого спрямування – на надприродне. Тож релігійний (і будь-який інший) світогляд виступає як світорозуміння і світовідчуття. Тут Б.Лобовик наголошує на тому, що «релігійне світорозуміння, не будучи знанням, пізнавальним відношенням до оточуючого світу, не є і просто вигадкою ошуканців і т.п.; воно не безпідставне, не беззмістовне і знаходиться у гносеологічному відношенні до дійсності як відображення її певних сил»¹³.

Найхарактернішою ж особливістю гносеологічного релігійного відношення є подвоєння світу на природний та надприродний. Останнє є специфічним відображальним відношенням суб’єкта до предмету вірувань – надприродного¹⁴. В реальність надприродного в релігійній свідомості вірять. Саме віра в надприродне є головною ознакою монотеїстичних релігійних віруваннях. Гносеологічне релігійне відношення, як рід суб’єктивної реальності, виникає й існує не інакше, ніж на певній об’єктивній, соціальній основі¹⁵. Крім того, й елементи пізнавального відношення найтіснішим чином пов’язані з релігійною свідомістю. Але ці форми гносеологічного відношення (загальне пізнавальне й релігійне гносеологічне) мають власні передумови, які знаходяться поза гносеологічним відношенням. Б.Лобовик говорить, що суб’єкт релігійної свідомості – це суспільство, яке ще не здобуло себе, а об’єкт – «сили, що владарюють над людиною цього суспільства в її повсякденному житті»¹⁶. У цьому й полягає «незрілість» релігійного гносеологічного відношення.

Розрізняючи буденний та теоретичний рівні релігійної свідомості за критерієм співвідношення чуттєвого і раціонального, Б.Лобовик звертає увагу на те, що буденна релігійна свідомість представлена емпіричними уявленнями і поняттями, вона є емпіричною формою зв’язку чуттєвого і раціонального. У буденній свідомості можуть міститися й елементи, вироблені теоретичною свідомістю, але привнесені в неї, освоєні нею під власним кутом зору, а не здобуті нею самостійно. Автор розуміє практичну важливість аналізу цієї проблеми для усвідомлення механізмів поширення релігійних поглядів. Він також застерігає від необережної підміни поняття буденного поняттям емпіричного, бо останнє вказує на один з логічних ступенів розвитку пізнання, в той час як буденні релігійні погляди і уявлення логічно (а не історико-генетично) не є ступенем розвитку релігійної свідомості. З іншого боку, саме питання про емпіричний момент у процесі пізнання, про буденний рівень релігійної свідомості стосуються різних сфер, які не допускають змішання чи ототожнення названих понять, адже категорії чуттєвого і раціонального, буденного й теоретичного у свідомості виражають різні сторони і закономірності духовної діяльності людини.

Власне, релігійні погляди виникають і довгий час існують лише у формі буденної свідомості, яка і є найрозповсюдженішим рівнем релігійного погляду на навколишній світ. Це пояснюється тим, що буденна релігійна свідомість формується в умовах безпосереднього життєвого досвіду. З гносеологічної точки зору вона містить емпіричні погляди на об’єкти релігійного відображення, предмет віри, на всі ті елементи і зв’язки навколишнього світу, які можуть усвідомлюватися в релігійному сенсі. Однак буденні релігійні погляди і уявлення, на думку Б.Лобовика, не можна розуміти лише як відображення щоденного досвіду, бо ж будь-яке буденне, в тому числі й релігійне, є емпіричним за змістом, але за походженням, за своїми джерелами воно є явищем багатошаровим: тут присутні уявлення, що не лише стихійно виникають з життєвої практики, а й формуються під впливом виховання.

У сучасних віруючих буденна релігійна свідомість складається переважно у процесі практичного відтворення вірувань при активній участі церкви і рядових вірян (принагідно додамо – й під впливом сьогоднішніх ЗМІ та загального інформаційного потоку). Та «незалежно від того, яким шляхом виникають у свідомості індивідів буденні релігійні уявлення, вони за змістом не піднімаються до теоретичного погляду на світ, а залишаються емпіричними (за змістом) уявленнями»¹⁷ про надприродне та явища світу, «пов’язані з релігійними віруваннями в умовах безпосереднього життєвого досвіду».

Теоретичний рівень релігійної свідомості порівняно з буденним, на думку науковця, сутнісно специфікується тим, що тут іншу роль відіграють чуттєве і раціональне, ніж у буденній релігійній свідомості. Основою змісту останнього є чуттєве, те, що піддалося певній раціональній обробці, яка, однак, не виводить його за межі емпіричного. Звідси – абсолютизація буденною релігійною свідомістю факту, наголос на один чи декілька зв’язків безвідносно до їх справжньої значущості.

Якісно міняється відношення чуттєвого і раціонального на теоретичному рівні релігійних поглядів. Тут основний зміст релігійних (фантастичних) образів визначається не чуттєвим, а результатами раціональної його обробки. «На цьому рівні мислення є не лише формою вираження даних чуттєвого досвіду, але й засобом набуття такого змісту, який безпосередньо не випливає з емпіричного». Натомість, як спеціально наголошує релігієзнавець, «поняття «теологічний рівень» релігійних поглядів позбавлене смислу. І не лише тому, що в теології представлені й буденне, і теоретичне, а ще й тому, що поняття «теологія» виражає суспільну форму існування релігійних ідей, а не рівень релігійно-фантастичного відображення й «відтворення» світу¹⁸.

Б.Лобовик звертається до детального аналізу буденного рівня релігійної свідомості, що у гносеологічному плані співвідноситься із теоретичним рівнем релігійної свідомості. Він наголошує, що у свідомості пересічного віруючого мають місце лише ті чи інші елементи теоретичного знання, зокрема доказів існування Бога, адже релігійна свідомість пересічних віруючих здатна засвоювати з богослов’я тільки ті положення, які легше піддаються осмисленню. В аргументації віри буденна свідомість виходить з «очевидного», а елементи богословських доказів буття божого в такій релігійній свідомості стоять в одному ряді з доказами емпіричної очевидності або ж твердженнями переконаності¹⁹. В реальність надприродного в релігійній свідомості вірять. Якщо ж необхідною ознакою надприродного в релігійній свідомості є уявлення про визначний вплив предмету вірувань на оточуючий світ, перш за все на людину, то в буденній свідомості ця віра пов’язана з безпосередньо-конкретними потребами і умовами життя віруючого. Таким чином, головними видовими ознаками надприродного в релігійній свідомості є віра в його реальне існування, віра в здатність надприродного чинити визначальний вплив на людину і оточуючу дійсність, уособлення надприродного²⁰. Як продукт відображувального релігійного відношення образи надприродного мають емпіричний зміст. Теоретичне в поглядах на релігійне надприродне, на думку Б.Лобовика, – результат не відображальної діяльності самої релігійної свідомості, а наслідок релігійного осмислення набутків теоретичного мислення в безрелігійній сфері.

Визначаючи механізми формування ілюзорних уявлень в релігійній свідомості, Б.Лобовик говорить, що «лише тоді, коли суб’єктивність істини бере верх над її об’єктивною стороною, вона може перетворити знання в релігійну ілюзію». І хоча «в будь-якій пізнавальній діяльності, в будь-якому образі завжди присутні моменти, що йдуть не безпосередньо від самого об’єкта, а викликаються історичним досвідом людини, її потребами, інтересами, цілями», лише «неусвідомлення суб’єктивності форм сприйняття об’єктивного може вести до ілюзійності»²¹. Звичайно, суб’єктивний момент сприйняття дійсності пов’язаний і з умовами відображення та змістовною наповненістю свідомості, і з певними визначеними характеристиками засобів сприйняття, а також і з наявним особистим досвідом людини, «станом її знань»²². Тому формування ілюзійності змісту релігійного відображення Б.Лобовик пояснює саме механізмами абсолютизації елементів суб’єктивних форм сприйняття об’єкту та перебільшенням синтезуючої сторони процесу пізнання. Адже вже сама операція абстрагування в процесі пізнання призводить до роздвоєння. У гносеологічному ж релігійному відношенні до світу ми зустрічаємося із специфічним роздвоєнням самого об’єкту: оточуюча дійсність – релігійна дійсність; наявне буття – належне буття.

Як вказує дослідник, абстрагування – такий «компонент процесу пізнання, який є вихідною ланкою можливого руху думки на шляху до релігії». Без абстрагування немислимі фантазія, аналогія та інші процеси і сторони пізнавальної діяльності, з якими тісно пов’язане формування релігійних вірувань. Але на емпіричному і теоретичному рівнях пізнання характер абстрагування і його роль мають якісні особливості, і роздвоєння пізнання, дане в абстракціях на цих рівнях, також має свою специфіку. Головне завдання теоретичного мислення полягає в тому, щоб, спираючись на живе споглядання, вийти за його межі і за чуттєво-сприйманим виявити недоступні емпіричному сутнісні відношення. Властиве теоретичному пізнанню абстрагування веде до створення таких пізнавальних образів, основний зміст яких визначається не чуттєвим, а раціональним. Тож, зазначає Б.Лобовик, абстрагування відіграє важливу роль й у формуванні теоретичної релігійної свідомості. Однак тут абстрагування має свою специфіку – абстракції, властиві теоретичному мисленню, можуть переходити ту допустиму для абстрагування межу, яка визначається самою природою речі, можуть відриватися від дійсності, і саме в цьому й знаходиться, за його переконанням, одне із найважливіших гносеологічних джерел теоретичної релігійної свідомості²³.

Елементарне абстрагування на емпіричному рівні призводить до роздвоєння, огрублення предмету пізнання і, звертаючи мислення всередину предмету, водночас зумовлює можливість відірватися від дійсності, абсолютизувати певні сегменти. Особливість роздвоєння пізнання на його емпіричному рівні полягає в тому, що основний зміст пізнавальних образів визначається тут не раціональним, а чуттєвим. Взагалі у пізнавальному процесі елементарне абстрагування призводить до абсолютизації несутнісних ознак (суб’єктивних характеристик) об’єкту. Внаслідок емпіричного роздвоєння пізнання явище може бути прийняте як сама сутність, випадкове – як необхідне, одиничне – як загальне. Така суб’єктивізація характеристик об’єкта веде до наступного віддалення думки від дійсності; мисленнєві проекції цих суб’єктивних характеристик на реальність сприяють формуванню уявлень про абстраговані ознаки як самостійні сутності. З таких абстрагованих й абсолютизованих ознак і формуються, на думку Б.Лобовика, релігійні образи²⁴. Дослідник вважає, що одним із прикладів елементарного абстрагування і початкової абсолютизації ознак фантастично уявлюваного об’єкта може бути поняття душі в буденній свідомості віруючих.

Саме в буденній релігійній свідомості маси віруючих абстрактне мислення відіграє здебільшого роль форми вираження результатів безпосереднього досвіду, тож і зміст поняття душі в буденній релігійній свідомості є чуттєво-конкретним. Тут загальне не диференційоване від одиничного, сутнісне – від випадкового. Зв’язок між ними не обґрунтований у своїй необхідності і виступає в якості безпосередньо даного. Тому, наголошує релігієзнавець, зміст поняття душі в буденній релігійній свідомості має дифузний характер (змішуються різнорідні елементи: духовне і органічне), об’єкт осягається фантастично в сукупності своїх властивостей. Так, зокрема, віруючий, вважаючи, що душа вічна і незмінна, водночас приписує їй характеристики мінливих явищ (піддається впливові, відчуває, залежить від інтелектуальних та моральних якостей людини тощо)²⁵. Це свідчить, що в свідомості пересічного віруючого поняття душі й уявлення про неї ніби зрослися. Віруючий не стільки оперує поняттями надприродного взагалі, скільки мислить його в чуттєво-конкретних образах, уявляє. Як бачимо, зміст буденної релігійної свідомості спирається на емпіричну основу й отримується у процесі елементарного абстрагування.

Тому, на думку Б.Лобовика, релігія й дає спотворене, фантастичне відображення (синтезоване за взірцем людських потреб, інтересів та настанов) об’єкта. Вона не є аналогом дійсності, не веде до розкриття загального і суттєвого в їх внутрішньо необхідних зв’язках з одиничним, випадковим, уявлюваним. Проте саме це й не дає нам підстав, навіть стосовно буденного рівня релігійної свідомості, «стверджувати, що суттєве не знаходить вираження в релігії», адже в такому випадку «релігія була б лише сукупністю прикрих помилок у поглядах на поверхневі явища світу, помилок, які людство на основі багатовікового досвіду давно б подолало»²⁶. Тож факт живучості релігії потребує поглибленого гносеологічного пояснення, адже це свідчить, що в релігійній свідомості, зокрема й буденній, наявне об’єктивно суттєве. Об’єктивно ж суттєвим з релігійної точки зору є не те саме, що з наукової, адже, сприймаючи й науково здобуте знання про світ релігійна свідомість (а найперше – буденна) підміняє їх об’єктивну значимість на суб’єктивну сутнісність (як підтвердження наявності Творця). За твердженням Б.Лобовика, «якби релігія займалась лише переосмисленням здобутків науки чи здорового глузду, вона не мала б якоїсь серйозної ваги в очах віруючого. Релігія, в якості буденної релігійної свідомості, сама здатна відображати сутнісні, необхідні зв’язки дійсності, справа лише в тому, завдяки чому і як вона їх відображає»²⁷.

Таким чином, буденна релігійна свідомість оперує тим логічним апаратом, який виробило людство, за допомогою і у формі якого відбувається раціональна обробка чуттєвих даних. А «це дозволяє їй відображати суттєве і несуттєве, необхідне і випадкове, загальне і одиничне, але лише в емпіричній формі; оскільки ж логічний апарат релігійної свідомості функціонує не як механізм «чистих» форм і операцій, а як певна змістовність, гносеологічний смисл відображуваного в ній об’єктивно сутнісного необхідно випливає із самого способу відображення»²⁸. Дослідник зрештою доходить до висновку: те, що сама буденна релігійна свідомість вважає сутнісним, насправді є суб’єктивно сутнісним, яке проявляється в трьох різновидах: 1) як фантастичне переосмислення об’єктивно сутнісного, даного адекватним відображенням; 2) як релігійне відображення об’єктивно сутнісного на його емпіричному рівні; 3) як «чисто» суб’єктивне сутнісне, коли буденна релігійна свідомість приймає уявлюване за сутність. Але «загальним для всіх цих різновидів об’єктивно сутнісного в буденній релігійній свідомості є те, що тут це сутнісне виступає поза внутрішньо необхідними зв’язками з іншими сторонами об’єкта, тобто воно є результатом простого абстрагування»²⁹.

Із іншого боку, з активністю пізнання і властивою йому відносною самодостатністю пов’язана й можливість відриву думки від дійсності. В історичній ретроспекції це виглядатиме так: в процесі формування абстрактного мислення розвиваються уявлення людини, активність пізнання посилюється і набирає за своїми наслідками різної спрямованості. З одного боку, людина (маючи розвинені здібності до абстрагування й узагальнення) значно розширює діапазон своїх знань, які тепер набувають форми духовного оволодіння світом (адже людина починає проникати в сутнісні зв’язки природи). З іншого ж – не виявляючи відразу цих зв’язків, зумовлена постійною потребою оволодіти світом, людина активно шукає в уяві «з’єднувальну ланку» для скріплення складного плетива явищ оточуючого середовища. Іноді такі пошуки (неусвідомлювано) призводять до «вимислу, фантазійного встановлення таких зв’язків між причиною і наслідком, які їм зовсім не властиві». Такому невідомому приписуються риси, що підносять його понад реальними речами та процесами³⁰. Тобто сама активність пізнання, зумовлена потребами людини, за деяких загальногносеологічних умов може вести до відриву уявлення від дійсності й утворення таких комбінацій думок, зміст яких у фантастичному світлі відображає дійсність. Так трапляється, коли в людини відсутнє «послідовно правильне орієнтування в дійсності»³¹.

Щодо походження й еволюції уявлень про надприродне, то найперше Б.Лобовик говорить про передумови й умови виникнення релігійної свідомості. Чуттєво-конкретне мислення первісної людини орієнтувало її лише на оточуючий світ і не було достатньою основою для самосвідомості, елементарне абстрагування й узагальнення, властиве її наочно-образному мисленню, не надавало свідомості відносно самостійного характеру. Таке мислення «схоплювало суттєве для безпосередньої орієнтації, але не вело до розкриття сутності в її відношенні до явища. В такому мисленні не було гносеологічної можливості для з’яви віри в надприродне»³², тому й дані історії матеріальної культури не виявляють слідів такої віри в період раннього неандертальця. Та поступово на основі розвитку виробництва й під впливом інтенсивного формування специфічно людських потреб (в житлі, домашньому начинні, засобах виробництва і знаряддях праці) посилюється процес усвідомлення людиною природи як середовища її виробничої діяльності. Вона прагне зрозуміти причинні зв’язки речей, починає усвідомлювати об’єкт. Та лише в родовому суспільстві формується самосвідомість людини і вона починає усвідомлювати себе суб’єктом. Тут поступово відбувається перехід від сумарного сприйняття цілісності стадною людиною, від узагальнених уявлень і недиференційованих, багатозначних первісних понять до розчленованого і абстрагованого понятійного образу, закріпленого у слові. Зрештою людина родового ладу (пізній неандерталець і кроманьйонець) переходить до утворення загальних, родових понять, завдяки чому її пізнання переростає межі зовнішнього споглядання, а об’єктом думки стають не лише безпосередньо сприймані предмети, але і їх відображення. На цьому щаблі розвитку свідомості ознака предмета може мислитися майже повністю окремою від носія, що свідчить про перехід людини від первісного абстрагування і узагальнення, яке носило лише чуттєвий характер, до логічного мислення у власному смислі слова (до вміння оперувати поняттями). Отже, створюються достатні гносеологічні умови як для більш глибокого проникнення в об’єктивні зв’язки світу, так і (за певних умов) для формування релігійно-фантастичного погляду на цей світ³³.

Та гносеологічна можливість появи релігійних вірувань також обумовлена соціально, адже абстрактне мислення постає в процесі розвитку виробництва і суспільних відносин у вже сформованої людини. Як бачимо, саме абстрактне мислення розширило і поглибило знання людини про світ, відкрило їй шлях до наукового оволодіння ним, та, водночас, й містило можливість відволікти думку від дійсності та абсолютизувати її. І така можливість реалізується за наявності певних об’єктивних соціальних причин. Отже, найбільшою соціальною умовою виникнення релігії в первісному ладі був такий рівень розвитку суспільно-історичної практики, за якого стало можливим відображення дійсності у формі абстрактного мислення, але який був ще недостатній для послідовно правильного орієнтування людини в оточуючому світі. Тож саме стан протиріччя відносно високо розвинених пізнавальних можливостей людини родового суспільства і обмеженість духовного освоєння нею оточуючого характеризує гносеологічні умови (корені, можливості) появи віри в надприродне, релігійної форми практично-духовного оволодіння світом³⁴.

Гносеологічна можливість уявлень про надприродне реалізується в дотеїстичних чи ранніх релігійних віруваннях, що історично належать епосі первіснообщинного ладу. На думку Б.О. Лобовика, у віруваннях цієї епохи можна виділити два типи уявлень про надприродне: «чуттєво-надчуттєве» і демонічне, що вказували на дві основні стадії розвитку релігійно-фантастичного відображення світу, на два типи ілюзорного практично-духовного його освоєння до появи віри в богів. Перший характерний для періоду ранньородового суспільства, коли формуються фетишизм, тотемізм, анімізм; другий (давні вірування) формується в епоху розвинутого первіснообщинного ладу і характеризується виникненням віри в духів (демонів). Усім різновидам вірувань, пов’язаних з «чуттєво-надчуттєвими» уявленнями про надприродне, властивий синкретизм, що розуміється не просто як майже повна їхня нерозчленованість, а і як їх включеність в єдиний план розумової і практичної діяльності³⁵. Щодо постання демонічного типу уявлень про надприродне, то якщо в ранніх фетишиських, тотемістичних і анімістичних віруваннях надприродне уявлялось «чуттєво-надчуттєвим», то з часом (в епоху мезоліта та неоліта) воно набуває ідеальних рис. Його зв’язок з реальними об’єктами руйнується, предмет віри починає виступати у вигляді надчуттєвої сутності – духа чи демона. Так поступово дійсність роздвоюється в уявленні людини на два світи: видимий, осяжний та невидимий, надчуттєвий.

Якщо необхідною ознакою світогляду є узагальнений погляд на світ і місце людини в ньому (незалежно від широти цього узагальнення), то зрозуміло, що погляди й уявлення людини ранньородового суспільства ще не містять цієї ознаки. Їх конкретність, націленість на певний предмет, явище чи ситуацію, що проявляється не лише в реалістичних, але і в релігійних уявленнях і логічних діях, не містили того, що мислиться в понятті узагальненого погляду. У цей період лише з’являються передумови для виникнення світогляду³⁶. І тільки в умовах розвинутого первіснообщинного ладу сфера дії надприродного розширюється, суспільна свідомість в цілому набуває світоглядних якостей, вже виникають міфологічні уявлення про світ і людину³⁷. Та, як вважає Б.Лобовик, історично першим типом світогляду був не міфологічний і не наївно-реалістичний, а синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного ладу. Він випливав з досвітоглядного синкретизму більш раннього періоду розвитку суспільної свідомості. Складники цього синкретичного світогляду (кожний – специфічно) були включені в єдиний план практично-духовного освоєння світу³⁸. Натомість пізніша свідомість включається в таке освоєння окремо художніми, моральними і релігійними поглядами.

Релігійна свідомість, як наголошує Б.Лобовик, виникнувши, більшу частину свого еволюційного шляху пройшла без віри в бога, а розвинуті «чуттєво-надчуттєві», а потім і демонічні уявлення про надприродне гносеологічно готували з’яву теїстичного типу уявлень про нього³⁹. Безумовно, з’ява теїстичного типу уявлень про надприродне певним чином пов’язана з наступним розвитком пізнавальної діяльності людини, її світогляду. Останній поступово втрачав поліфункціональну цілісність, можливості якої в ілюзійному та реалістичному освоєнні світу все більш вичерпувалися й перетворювалися на свою протилежність. Але ці гносеологічні й загальнопсихологічні передумови з’яви віри в богів, своєю чергою, вимагають об’єктивної детермінації⁴⁰. Важливою особливістю образів богів є приписувана їм релігійною фантазією творча функція. Головна ж лінія еволюції уявлення теїстичного надприродного – антропоморфізм⁴¹.

Б.Лобовик доводить, перехід від демонічних до теїстичних уявлень та еволюція останніх не лише детерміновані соціально, а й зумовлені й гносеологічно. Розвиток (під впливом виробничих потреб та соціальних змін) інтелекту (зокрема мислення й фантазії) поступово забезпечує можливістю «охопити єдиним поглядом не порівняно вузький світ родоплемінних відносин, а весь світ соціальної і природної дійсності», що протистояла виокремленій з неї особистості, «стало можливим також перейти від питання про те, звідки прийшли люди, до питання, як вони виникли, і не лише вони, але й оточуючий їх світ, до питання про сутність цього світу як соціуму, природного поля їх діяльності і «космосу»⁴². Цього завдання не могло виконати міфологічне бачення світу. Натомість розвиток абстрагування й уявлення за умов недосконалостей і вад конкретизованого історичним періодом буття людини, впливало на форму релігійного відображення, на сам спосіб уявлення надприродного, без чого релігія взагалі не може існувати як ілюзійне практично-духовне освоєння світу. «Гносеологічно загальна спрямованість еволюції надприродного як особливого роду перетвореної форми полягає в поступовому «випаровуванні» її змістовних визначень і набутті нею самостійних «сутнісних» значень. У теїстичній, особливо монотеїстичній, свідомості перетворена форма стає власним змістом ідеї надприродного, що ідеально творить реальний зміст із самої себе. Тому в надприродному-ідеальному, яким і є монотеїстичне божество, можливості еволюції форми релігійного відображення виявляються вичерпаними»⁴³. Вчений-релігієзнавець наголошує, що ідея абсолютного абстрактного надприродного спочатку сформувалась в межах античної філософії та теології, а лише значно пізніше змогла у трансформованому вигляді ввійти в буденну свідомість маси віруючих. Спосіб, яким уявляється надприродне-ідеальне в релігійній свідомості є уособлення. Б.О. Лобовик зазначає, що в способі уявлення надприродного-ідеального відображаються тенденції самоусвідомлення людини. Він пише, що в сучасних (відповідних часу його праці) уявленнях, на відміну від попередніх, превалюють внутрішні, сутнісні риси над зовнішніми ознаками. Тож ідея надприродного продовжує розвиватися у свідомості сучасних віруючих, а фаховий аналіз цього процесу може бути пов’язаний із прогнозуванням тенденцій, які характеризують нинішні вірування й індивідуальну релігійність⁴⁴.

Здійснена нами тут реконструкція наукових поглядів, тлумачень і аргументації низки принципово важливих положень щодо релігійного феномена філософа релігії Б.О. Лобовика зайвий раз доводить, що незважаючи на жорстко задані ідеологічні парадигми наукових досліджень того часу, у наукових працях українських релігієзнавців цінним залишається головним чином той об’єктивний приріст адекватних знань про предмет, який сприяє подальшому поглибленому осмисленню об’єктів досліджень, обґрунтовує застосування нових методів аналізу. У цьому сенсі науковий внесок у розбудову вітчизняної гносеології релігії Б.Лобовика є безперечно вагомим й істотним для розвитку вітчизняного релігієзнавства. Можна критично підходити до певних положень його концепції, але слід визнати, що запропоновані Б.Лобовиком критерії розрізнення буденного та теоретичного рівнів релігійної свідомості, гносеологічні механізми походження й еволюції уявлень про надприродне, ціла низка інших положень мають і до сьогодні неабияку пізнавальну цінність і наукову вагу.