Мова церковно-релігійного життя

допустима до вживання в богослужбовій практиці та чи ін. мова. Серед мов, які сакралізувалися християнством, були староєврейська, грецька і латинська, якими, нібито, було зроблено надпис на хресті-розп”ятті Ісуса Христа. Виходячи з того, що Бог посилає все “рівно на всіх”, солунські брати Кирило і Мефодій добилися впровадження в богослужбову практику Македонського наріччя старо-болгарської мови, що дістала назву церковно-слов”янської. З часом ця мова стала спільним письмовим органом православного слов”янства. Разом з християнством церковно-слов”янська мова прийшла і в Україну, одержала тут свою власну вимову. Видрукувавши в 1619 у Вільні граматику М. Смотрицького, Україна зайняла провідну роль у вдосконаленні церковно-слов”ян. мови. З поглиненням Української Церкви Московським патріархатом наступав етап зросійщення церконо-слов”ян. мови. Московська вимова її насаджується в Україні. Це призвело до того, що віруючий перестав розуміти зміст того, про що говориться і співається в церкві. Вчення про сакральність мови суперечить наданому Новим Завітом правом кожному народу славити Бога і чути про нього на його рідною мовою (I Кор 14, 2-19). До того ж, ті мови, які називаються сакральними, свого часу також були “базарними”, повсякденними і не мають підтвердження якоїсь своєї святості у біблійному тексті. Мова народу багато втрачає через свою вилученість з літургійного життя. Тому діяльність Українських церков щодо впровадження в церковно-реліг. життя української мови відповідає новозавітному духу і має на меті ширше відкрити людині дорогу до Бога. Біленко Тетяна, Колодний Анатолій