(1827-1874) – український філософ 19 ст., професор філософії Київської духовної академії, з 1861 – професор, а з 1869 – декан історико-філологічного факультету Московського університету. Найвідоміший представник Київської школи філософії; свої філософські погляди розвивав у дусі христинського платонізму. Системно розробив християнське вчення про “серце” як найглибшу основу людського єства, джерела релігійної віри та усіх різноманітних форм релігійного світосприняття. Кордоцентризм покладений в основу християнсько-антропологічної концепції Ю.: “серце” зумовлює своєрідно-відособлений душевний розвиток людини, її моральну, релігійну, пізнавальну діяльність, індивідуальні якості, інтимний зв’язок людини з надприродним. Ідеї християнського гуманізму, самовизначеності духовного життя людини глибоко вплинули на розвиток вітчизняної релігійно-філософської думки кінця 19 ст. – поч. 20 ст. Ю. належить вагомий внесок до формування філософії релігії як особливої сфери досліджень. В основі його міркувань про генезис і сутність релігії – ідея закономірного цілісного розвитку вселюдської свідомості” від стихійно-релігійних форм до розвинутого християнського світорозуміння. Проблему співвідношення знання і віри Ю. визначав як проблему узгодження раціонального, емпіричного та містичного досвіду у “цілісне світоспоглядання”. Заслугою Ю. є критичний аналіз зах.-європ. раціоналізму та ідея сукупності пізнавальних сил людини як умови світо- і богопізнання. Його праці: “Ідея” (1859), “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого” (1860), “Із науки про людський дух” (1860), “Матеріалізм і завдання філософії” (1860), “Розум за вченням Платона і досвід за вчення Канта” (1861). Арістова Алла

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

You may also like

No Comment

You can post first response comment.

Leave A Comment

Please enter your name. Please enter an valid email address. Please enter a message.

Дякуємо!

Тепер редактори знають.