Віруючий

особа, яка є суб’єктом реліг. віри і діяльності, носієм реліг. світогляду, реліг. досвіду, постає як учасник церковно-релігійного життя. Саме поняття В., яке склалося історично і нині є найбільш вживаним у релігієзнавстві, аутентичне поняттю релігійна людина, тобто така, що вірить в надприродне, Бога, справляє реліг. культ, активно виявляє свої реліг. почуття та емоції. В релігієзнавстві прийнята умовна шкала диференціації віруючих, т.зв. їх типологізація, в основу якої покладено конкретно-соціологічні виміри якісної і кількісної визначеності (ступінь, рівень, характер) суб’єктивного засвоєння реліг. ідей, цінностей, норм, сили впливу останніх на поведінку і життєдіяльність В. Йдеться про релігійність В., ступінь його релігійної переконаності, здатність до практичної реалізації реліг. установок, а також самореалізації в системі вільно вибраних (в контексті свободи совісті) трансцендентних координат. Поняття В. є позаконфесійним, хоча в практичному вимірі фіксує чітку конфесійну орієнтацію індивіда. В релігієзнавчо-філософському аспекті структурно поняття В. розкриває свою внутрішню сутність як інтегративна сукупність і взаємодія двох рівнів реліг. свідомості: буденного і теоретичного. Важливою умовою усталеності реліг. свідомості В. є її функціональна пріорітетність на рівні буденної свідомості, її відповідність способу його буття, культури, духовним потребам. В. в конкретних життєвих ситуаціях далеко не завжди діє в межах релігійних орієнтирів, норм, установок, приписів. У його свідомості нерідко домінують реалістичні життєво-смислові установки. Бабій Михайло