Першопричина

використовуване в релігії і філософії поняття для виразу творчої космогонічної функції Бога. Вводиться в богослов’я на основі космологіч. доказу буття Бога: якщо все існуюче має свою причину, то має існувати й причина всіх причин – Бог. Спробу теоретич. обгрунтування П. вперше здійснив Платон у своїй “Федрі”. Оскільки Всесвіт існує, вважав філософ, то він повинен мати свою причину. Аристотель під П. розумів якийсь безособистісний першодвигун: якщо кожне тіло одержує свій рух від іншого тіла, то, в кінцевому рахунку, має існувати таке тіло, яке саме не рухається, але є джерелом руху для решти тіл. Поєднуючи платонівське й аристотелівське розуміння П., вчення про нього становить важливий елемент томізму. За рахунок проведення аналогій між творінням світу Богом і актом практичної діяльності людини поняття П. видозмінювалось, набирало різних форм обгрунтування в богослов’ї і філософії. Бог-творець як “діюча причина” творить світ на основі “причини-зразка”, тобто сукупності ідей в божеств. розумі, керують при цьому “кінцевою причиную” (метою), і впливає на світ в ролі провидіння. Вперше розгорнуту критику ідеї П. дав І.Кант. Колодний Анатолій