(від лат. pietas – благочестя) – поширений переважно в Німеччині у кінці 17-18 ст. напрям протестантизму, який ставив релігійні почуття вище релігійних догматів. Був реакцією на догматичну закостенілість протестантського (лютеранського) богослов’я. П. тяжів до традиційної філософської містики. Його засновником вважається німецький богослов Ф.Шпенер (1635-1705), послідовником був А.Франке (1663-1727), який у 1688 заснував у Лейпцігському університеті […]
секта, за віровченням близька до хлистів. Організована наприк. 19 ст. у Харківській губернії селянином Василем Підгорним. Заснував кілька громад (в основному з жінок), де займався розпустою (шлюб, за вченням П., – нечистий). Св.Синодам висланий у м.Суздаль в Спасо-Євфімієвський монастир, який став центром паломництва П. У 1903 відхилив пропозицію повернутись додому і постригся у ченці. У […]
цим поняттям Церква Ісуса Христа Святих отанніх днів називає найвищий рівень спасіння, повнота якого включає в себе не тільки уникнення пекельних мук, а й повернення в небесне царство, до Небесного Батька і успадкування при цьому всіх його Божественних якостей. Крім того, П. є сімейним спасінням, саме тому лише сімейна людина може бути піднесеною. Любарець Володимир
(від італ. pellegrino – чужеземець) – назва подорожуючого богомольця в католиц. (у православ’ї – паломник). П. з’явились в 4 ст., здійснювали подорожі для поклоніння святим місцям християнства. Особливо благими вважались подорожі П. до Палестини. П. відіграли значну роль у підготовці хрест. походів, а хрест. походи сприяли різкому збільшенню кількості П. КаП
важлива складова частина христ. богослужіння. Застоосовується в церкві з самої появи богослужіння як співання гімнів та псалмів. У 6-8 ст. затверджуються канони П. у Зах. церкві через папу Григорія І, у Східн. – через Іоана Дамаскіна. П. буває антифонним, симфонічним та гіпофонним. Риженко Світлана