титул, який у ведичних релігійних колах виражає вищий ступінь пошани. Так звертаються до великих святих, перед якими схиляються інші святі. Це слово фактично має два значення. Одне з них – той, біля чиїх стіп (пада) перебуває багато Прабгу (слово “прабгу” означає “пан”; учні духовного вчителя вживають його, звертаючись один до одного). Друге значення – той, […]
згідно реліг. уявлень, бездоганність вчинків віруючого у повсякденному житті. Розрізняють П. Бога і П. людини. П. Бога – вічна і непорушна, його настанови і дії – праведні. П. Бога розкриває Біблія, передусім П’ятикнижжя Мойсея. Людина після гріхопадіння Адама і Єви сама собою стати праведною не може, але може досягти П. через віру і святість життя.. […]
1) у буденному реліг. значенні людина, яка у всьому покладається на Бога, намагається виконувати його волю, не грішить; 2) за правосл.-церк. уявленням, святий, що відзначився благочестивими діяннями й тому наділений небесною благодаттю. Життя П. підпорядковане служінню Богу й людям. У Біблії П. названі Ной, Іов, Симеон та ін., життя яких є прикладом для наслідування. Але […]
інтегральна сукупність реліг. і юридичних норм та приписів, які визначають реліг. санкціоновані правила поведінки віруючих, кліру в культовій, життєво-побутовій, суспільній сферах діяльності й відносин. В основі П.р. – реліг. уявлення, морально-ціннісні установки, традиції, їх “неземне походження”. В релігієзнавстві в історично-конфесіональному і функціональному контексті виділяють: старозавітне, талмудичне, давньоіндійське, мусульманське, східне і західне канонічне, церковне право. Незважаючи […]
один з видів права релігійного, його складова частина – постає як сукупність реліг. обгрунтованих правових норм, канонів, які визначають організацію, структуру, внутрішній устрій і діяльність церкви (реліг. організацій). Основним структурним компонентом П.ц. є канонічне право в тій частині канонів, приписів, рішень. Вселенських і помісних соборів, які є реліг. нормами структурно-організаційної побудови церкви, регуляторами її культового […]
одне з 3 основних, поряд з католицизмом і протестантизмом, напрямів у християнстві. Має мільйони послідовників головним чином у країнах Сх. Європи і Близьк. Сходу. Склалося на території Візантії, а самостійним офіційно стало в срд. 11 ст. в результаті церковного розколу, підготовленого поділом Римської імперії (395) на західну (римську) і східну (візантійську) частини. Будучи вже з […]
переломлені через призму особливостей національної духовності, реліг. традицій укр. етносу, його історичного буття і самобутньої культури і ввібрані у ролі ідентифікаторів його духовності христ. віровчення і культ, орг-ція церк. життя. У.п. склалося протягом 7 століть на основі синкретизму етноконфесійного та синкретизму релігійного і є органічним розвитком Християнства Київського. Специфіка У.п. проявлялась у самобутності обрядово-культової сфери, […]
(від грецьк. auto – сам, kephale – голова) – біля 20 самостійних самоочолюваних православних церков, які успадкували традиції візантійського християнства. Разом з автономними церквами вони становлять вселенське, або кафолічне православ’я. Початок православній автокефалії було покладено вже в 4 ст., коли сформувалися самокеровані Константинопольська, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська православні церкви. За ними в переліку (диптиху) самоврядних […]
відносно самостійні православні церкви, які частково залежать від автокефальних у питаннях церковно-адміністративного управління (див. Автономія церковна). В срд. 90-х рр. ХХ ст. у вселенському православ’ї існували 4 офіційно визнаних автономні церкви: Сінайська, Фінляндська, Японська і Крітська. Входять до складу Всесвітньої Ради Церков. В 1995 Константинопольський патріарх відновив статус автономної Естонській Церкві. Філоненко Микола
дні, встановлені у східному христ. в пам’ять найзначніших з точки зору церкви релігійних подій або для урочистого вшанування персонажів, які мають особливі заслуги перед правосл. і самим Богом. Будучи важливою частиною христ. культу, П.с. за ступенем релігійної важливості поділяються на Господні, Богородичні і на честь святих, за урочистістю – на великі, середні і малі, а […]
(ПЄАЦ) – реліг. група православного напряму, яка виникла в Україні в срд. 20-х рр. 20 ст. Для членів цієї церкви притаманне суворе дотримання десяти заповідей Христових і семи таїнств (серед яких є два, яких немає в традиційному православ”ї – умивання ніг та залучення). Віруючим заборонено клястися, вдживати алкоголь, палити, їсти ідоложертвене, називати себе владиками, митрополитами, […]
реліг. група православного напряму, яка виникла в Україні в срд. 20-х рр. 20 ст. Для членів цієї церкви притаманне суворе дотримання десяти заповідей Христових і семи таїнств (серед яких є два, яких немає в традиційному православ”ї – умивання ніг та залучення). Віруючим заборонено клястися, вдживати алкоголь, палити, їсти ідоложертвене, називати себе владиками, митрополитами, за здійснення […]
умовний термін для позначення різноманіття напрямів, концепцій, шкіл, орієнтованих на розкриття змісту православ’я. Православними за змістом вважаються візантійська філософія (Фотій, Григорій Палама, Григорій Синаїт, Миколай Кавасіла, Генадій Схоларій та ін.), реліг.-філос. розвідки афонських ченців і подвижників (Пахомій Русан, Євген Булгаріс, Мелетій, Константин Ікономос та ін.), російська реліг. філософія. Зокрема, в контексті правосл. російськ. традиції доцільно […]
одна з автокефальних православних церков. Поширення православ’я на землях нинішніх Чехії та Словакії започаткувала діяльність христ. просвітників Кирила і Мефодія в Моравії у 9 ст. Усталеної організаційної форми воно набуло тільки в Мукачівській єпархії, де в 1649 запроваджено Ужгородську церковну унію. Свмостійно Ч.п.ц. почала діяти з початку 20-х рр. 20 ст. Автокефальною стала в 1951. […]
вчення про Бога в його православному оформленні. В змістовному відношенні П.б. – це обгрунтований, систематичний виклад основоположень і наслідків православного віровчення. П.б. у формальному відношенні – це сукупність дисциплінарних утворень, в яких з певних позицій розкриваються окремі аспекти системи православ’я. Осн. джерелами П.б. є Св. Письмо (Біблія) і Св.Переказ (матеріали вселенських і помісних соборів, творіння […]
твір, написаний бл. 1640, в якому уніфікується, сфстематизується й розвивається догматичне вчення Української правосл. церкви. Первісна назва – “Виклад віри церкви Малої Росії”. Його авторами є Петро Могила та Ісайя Трофимович-Козловський. Розглянутий на Київському соборі (ІХ. 1640) та на помісному соборі в Ясах (ІХ-Х. 1642), він був затверджений тогочасними патріархами Сходу і став катехизичною основою […]
(санскр. – досл. “те, над чим панують”) – за ведичною традицією, дві форми енергії, підпорядковані Бхагавану – вища (живі істоти) й нижча (матеріальна природа, або нежива матерія). Верховний Бог-Особа, Крішна, володіє різноманітними зовнішніми й внутрішніми енергіями. Жива істота, душа, належить до вищої природи, вона вища від мертвої матерії. Душу також називають межовою енергією, бо вона […]
(від гр. monos – єдиний, theos – бог) – концепція витоків сучасних релігій з первісного примітивного монотеїзму. Опрацювали на початку 20 ст. глава “католицької етнографії” австрійський патер В.Шмідт та його послідовники. Згідно з П., віра в бога-творця одвіку являє собою єдино можливу форму релігійності, тоді як фетишизм, тотемізм та ін. ранні віруваннями є або збоченнями […]