Іконопис

зображення Ісуса Христа, Богородиці та інших образів Старого й Нового Завітів, персонажів церковної історії (зокр. мучеників, віднесених Церквою до лику святих) за допомогою розчинених фарб (енкаустика, яєшна темпера, олія, акрилик тощо) на дошці, полотні, металі. І. виникло наприкінці 1 ст. н.е.; церковна історія приписує найраніші ікони пензлеві євангеліста Луки. З 3 ст. згадки про ікони все частіше трапляються у творах письменників та істориків Східної Церкви. Найістотніші теоретичні й богословські обгрунтування містичної, літургійної та мистецької природи І. містяться у працях візантійських богословів Діонисія Ареопагіта Нового (кін.5-поч.6ст.), Іоана Дамаскина (8 ст.) та Теодора Студита (9 ст.). Після тривалого періоду жорстокої боротьби проти вшанування ікон (іконоборства 726-843 рр.) остаточно перемогла ідея іконовшанування у Церкві і був вироблений канон І. Поширення І. в Україні припадає на період після хрещення 988. На відміну від інших країн східнохристиянської традиції, українські ікономалярі недовго трималися суто візантійського стилю малювання, вносячи в нього істотні стильові зміни – українські варіанти ренесансу, барокко, рококо, класицизму, романтизму. В козацько-гетьманську добу 16-18 ст. в українських храмах сформувалися багатоярусні іконостаси (від трьох до семи й навіть дев’яти ярусів) з розкішною різьбою, стильово суголосною малярству ікон. У 1917-1991 українське І. зазнало великого занепаду, але розквітало в церквах української діаспори. Тепер, з відродженням українських Церков, починається новий етап піднесення ікони, виробляються стильові принципи модерної ікони. Колектив Релігієзнавчого Словника