Патристика

(від грецьк. patres – отці) – термін, яким визначають сукупність богословських, філософських та політико-соціологічних доктрин христ. мислителів 2-8 ст.ст., відомих як “отці церкви”. В початковий період (2-3 ст.ст.) П. виконувала в основному захисну роль, через що її ранніх представників називають апологетами. Юстин (ІІ ст.), Афінагор (пом.бл.177), Татіан (пом.бл.175), Тертуліан (бл.160 – після 220), обгрунтовуючи право християнства на існування, зображували його найдосконалішою і корисною римському суспільству релігією, захищали від нападок властей і прихильників античного політеїзму. У творах Климента Александрійського (пом. до 215) і Орігена (185-254) була зроблена перша спроба створити цілісну систему христ. віровчення на основі принципу єдності віри і знання, союзу теології і античної ідеалістичної філософії. Високо оцінюючи внесок Климента і Орігена в розробку христ. богослов’я, церква в той же час засудила як єретичне вчення Орігена про примат першої божественної іпостасі над другою, про нескінченність світів та передіснування душ. Розквіт П. настав після перетворення христ. в державну релігію і Нікейського вселенського собору (325), який затвердив основні церковні догмати. В творах богословів 4-5 ст.ст. Афанасія Александрійського (бл.295-373), представників каппадокійської школи Василя Великого (бл.330-379), Григорія Назіанзина (бл.330-390), Григорія Нісського (бл.335-394) на Сході та Августина Аврелія (354-430) на Зоході головна увага приділялась систематизації віровчення, боротьбі з єретичними вченнями (аріанством, монтанізмом, монофізитством та ін.). Твори цих та ін. святих отців були включені до “Святого Переказу” і тривалий час вважалися непогрішимими. Заключний період П. зв’язаний з іменами Леонтія (бл.474-547) на Сході і Боеція (бл. 480-524) на Заході, але насамперед візантійського богослова Іоанна Дамаскіна (бл.675-753), у творах якого були опрацьовані і систематизовані ідеї і поняття христ. віровчення, закладені основи середньовічної схоластики. Філоненко Микола