Неоконфуціанство

(кит. лі сює – вчення про закон, принцип природи, неба) – течія в китайськ. філософії і реліг. думці, яка виникла в період Сун (960-1279). На відміну від конфуціанства періоду Хань (206 до н.е.-220 н.е.), представники якого займалися головним чином коментуванням класичних текстів, сунські філософи розробляли нові ідеї і поняття, в першу чергу і-лі (належне і закон) і сін-мін ( природа і доля). Попередниками Н. були танські філософи Хань Юй і Лі Ао. Засади Н. були закладені в 10-11 ст. “Трьома вчителями про природний закон” – Сунь Фу, Ху Юанем і Ші Цзе. Розвиток Н. був пов’язаний з діяльністю Чжоу Дуньі, Чжан Цзая, братів Чен-Хао та І, Чжу Сі, а також Шао Юна і Лу Цзююаня. Завдяки їм і їхнім учним Н. стало домінуючим вченням в період Сун-Мін (960-1644). Філософи періоду цін (1644-1911) в більшості знову повернулись до класичного конфуціанства періоду Хань, до коментаторської роботи. Козловський Ігор