Павліканство

реліг.-містич.дуалістич. вчення, що виникло в християнстві в 7 ст. у Вірменії й одержало, вірогідно, назву від імені одного з ранньохрист. єретиків Павла Самосатського. На кінець 8 ст. П. переросло в широкий єретич. рух, що охопив М.Азію, Сірію, Вірменію, а також Фракію. Соц. база П. – селяни, ремісники, міська біднота, які боролися проти матеріальн. і політич. нерівності. В 9 ст. павлікани перейшли до збройної боротьби, навіть створили на східних кордонах Візант. імперії незалежну республіку із столицею в м.Тефріка. У своїх походах проти Візантії доходили до м.Нікеї. Ідейні джерела П. – маніхейство, мазданізм. В основі вчення П. лежало уявлення про існування і вічну боротьбу двох світів: небесного світу добра, творцем якого визнавався Бог, і матеріального світу зла, творцем і повелителем якого вважався сатана. П. розглядало христ. церкву як захисницю порядків, створених сатаною, союзницю вельмож. Послідовники П. відмовилися від хрещення, причащання, постів, відвідання храмів, не визнавали культ Богородиці, пророків, святих, ікон. П. вплинуло на розвиток єресей тондракців (Вірменія), хурремітів (Азербайджан), богомилів (Болгарія і Візантія). Колодний Анатолій