Шелер Макс Фердинанд

(1874 – 1928) – оригінальний німецький філософ, соціолог і психолог. Один з основоположників філос. антропології, феноменологічної аксіології і соціології знання. Освіту отримав в Берліні та Йєні, де вивчав психологію, медицину, філософію і соціологію. Викладав в ун-тах Кьольна і Франкфурта. Творчість Ш. неможливо втиснуты у вузькі рамки якогось спільного філос. знаменника. Становленню поглядів його сприяли дві тенденції європ. мислення, які заперечують одна одну. Йдеться про раціоналізм, репрезентований неокантіанською школою з одного боку. З іншого, – ірраціоналізм як він оформлений в концепціях “філос-ії життя”. Як наслідок суперечливих взаємовпливів раціонального і ірраціонального – акцент Ш. на проблемі моральної філос-ії та аксіології, який був характерним для першого періоду еволюції його філос. поглядів. Подолавши формалізм етики Канта і неокантіанців Ш. намагається створити систему абсол. цінностей в основі якої розгляд етичних цінностей як незалежних від людини особлиивих предметних світів. Зустріч з Гуссерлем в 1901 р. і поглиблене знайомство з “Логічними дослідженнями” останнього викликали перелом в поглядах філософа. Йдеться про захоплення й подальший розвиток Ш. феноменологічного методу і впровадження його в сфери етики, психології, релігії, соціології, а також в антропологічну проблематику. Зокрема, Ш. з успіхом використав вчення Гуссерля про інтуїтивне споглядання сутностей (ейдосів) для обгрунтування свого реліг.-філос. вчення, яке знайшло висвітлення в його праці “Про вічне в людині”. Прикметно, що Ш., вихований в протестантському середовищі порвав з ним і в 1899 р. прийняв католицьку віру. Осмислюючи феномен католицької філос-ії Ш. виявився одним з основоположників феноменології релігії. Об”єктом вивчення останньої, за Ш. є сутність святого і його прояви. Грунтовно викладений в феноменології релігії Ш. також феномен віри завдяки якому тільки й можливе сприймання людиною змісту божеств. одкровення. Ш. розробив й один з варіантів психології релігії. На його думку, остання повинна починати з констатації існування т.зв. реліг. об”єктів, за які слугують поняття Бога, позаприродного, позачуттєвого, тощо. Захоплення Ш. розробкою феноменологічного методу сприяло оформленню філос. напряму – т.зв. філос. антропології. Сам Ш. міслив її як єдино можливу філософії, як новий світогляд. Саме в такому контексті тлумачення філос-ії можливо, на його думку, осягнути єдину ідею людини яку неспроможні були виявити природничі науки, філос-ія як знання і релігія. Феномен людини Ш. тлумачить в контексті співвідношення життя і духу, достеменно, – в контексті співвідношення вітального пориву і позажиттєвого духу. Власне, те, що робить людину людиною є, за Ш., її дух. Дух, що знаходиться по ту сторону життя, що протистоїть останньому. Дух – це і є споглядання, узріння сутності. Споглядання, в свою чергу, Ш. розуміє як емоційну інтуїцію. Звідси й визначення людини як духов. істоти, здатної до чистого узріння речей. Людині як духов. єству притаманні свобода, раскованість і звільнення від примусу й тиску життя. Вона вільна від останньої і “відкрита” світові. Людина – вічний Фауст, звір ненаситний; вона ніколи не заспокоюється на досягненні певних умов дійсності; вона завжди прагне прорвати межі свого буття і навколишнього середовища. Цікавим видається також вчення Ш. про особистість. На його думку, особистість не передумовлює себе нічим, вона є Абсолют. Особистість не є часткою світу, вона – його корелятив. Таким чином Ш. захищає віру в Бога як в Особистість. Феноменологічні розвідки мислителя в 20-х рр. втрачають для нього актуальність. В останні роки свого життя Ш. здебільшого захоплюється природничими науками та соціологією знання, залишивши в тіні теологічну і морально-філос. проблематику. Відповідно, відходить він поступово від католицизму, й навіть від христ-ва. Загалом його філос-ія набуває рис іррелігійності, забарвлюється персоналіст.- пантеїстичними мотивами. Осн. праці: “Формалізм в етиці й матеріальна етика цінностей” (1913-1916); “Про вічне в людині” (1921); “Форми знання і суспільство” (1926); “Положення людини в космосі” (1927). Сарапін Олександр