Духовно-академічна філософія

напрям реліг.-філос. думки Росії 19 – поч. 20 ст., репрезентований викладачами і вихованцями духовних академій: Петербурзької, Московської, Київської і Казанської. Осн. представники: Ф.Голубинський, В.Кудрявцев-Платонов, М.Карінський, Ф.Сидонський, В.Карпов, архім. Інокентій (Борисов), П.Авсенєв, С.Гогоцький, О.Новіцький, П.Юркевич, В.Несмєлов, М.Тареєв та ін. Процесу становлення Д.-а. ф. сприяло не стільки тяжіння до традиції патристики, скільки вплив нім. критичної думки. Саме нім. критична філософія відіграла роль своєрідного каталізатора в пробудженні реліг.-філос. думки думки в духовних академіях. Серед осн. проблем, які з”ясовувались в контексті Д.а. ф., були: проблема співвідношення віри і розуму (особливо її пізнавальний аспект); проблема побудови самобутньої національної, християнської за духом, філософії; проблеми, пов”язані з антропологічною тематикою; питання філософії історії. В контексті Д.-а. ф. можна вести мову й про існування, принаймні, двох філос. систем – “трансцендентального монізму” В.Кудрявцева-Платонова і “філос. синтетизму” В.Карпова. В Київській духовній академії упродовж 19 ст. склалась своя реліг.-філос. традиція, початок якої пов”язується з іменем Інокентія (Борисова), архієп. Херсонського і Таврійського. Плідним є реліг.-філос. доробок представників Д.-а. ф. Київської школи, передусім історико-філос. дослідження О.Новіцького, витлумачення ідеї й філософії серця П.Юркевичем, психологічні нариси П.Авсенєва, побудова релігієзнавчого концепту в межах т.зв. релігіозістики архім. Інокентія тощо. Сарапін Олександр.