Могила Петро

(1596 (1574) – 1647) – видатний діяч української церкви й культури 17 ст., богослов і мислитель. Освіту здобув, ймовірно, спочатку в школі Львівського братства, а потім у колегіях та університетах Франції, Голландії. В 1627 М. обирають архимандритом Києво-Печерської Лаври, в 1633 – митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси; на цій посаді він стає також екзархом Константинопольського патріарха. М. Був високоосвіченою людиною, знав кілька мов; значно розширив сферу застосування укр. мови – в перекладах Біблії, церковних переказах, книгодрукуванні. Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, М. підпорядкував свою діяльність зміцненню православ’я, розбудові духовної єдності укр. народу через такі інституції, як церква, колегії, школи, друкарні, бібліотеки, театр тощо. За допомогою проведених реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, він вивів православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. У 1632 М. заснував колегію, перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов’ян, котрий відіграв провідну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні впродовж майже двох століть. В колегії вперше в Україні був здійснений перехід від духовно-практичного до теоретичного способу освоєння світу, й зокрема розпочато викладання філософії і богослів’я як певних розгалуджених теоретичних систем. В роздумах М. як мислителя доби барокко виразно помітна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу та Реформаці, античних і христ. авторів. Фундаментальним принципом Бога, світу і людини, за М., є любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осереддя тілесного, душевного і духовного життя людини, посідає в його творах вельми поважне місце, з нею він пов’язує ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, стає основою суспільної злагоди і єдності, наслідком котрих є побудова “спільного блага”, досягнення якого пов’язується ним із діяльністю держави. М. був одним із перших православних мислителів, який, виходячи із вчення про природне право, почав думати про майбутню укр. державу. Основним державотворчим чинником М. вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність всіх станів і наявних серед етносу конфесій. Його ідеалом була сильна монархічна влада в Україні, однак, обмежена законом. Духовенство, як уважав М. повинна стати дорадником володаря в ширенні освіти, будівництві церков і монастирів, в утвердженні благочестя. Ідеї і діяльність М. сприяли духовній консолідації укр. народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню. Його праці: “Номоканон” (1629), “Требник” (1646), “Православне сповідання” (1640-1645), “Книга души, нарыцаемое злото” (1623), “Крест Христа Спасителя и каждого человека” (1630), “Антологіа, сиреч молитвы” (1636), “Евангеліє учителное” (1637), “Літос” (1644) та ін. У написанні багатьох творів пов’язаних з іменем М., брали участь Ісайя Трохимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький. Нічик Валерія.