Двовір’я

синкретизм двох вір, форма компромісу вірувань та обрядової практики взаємодіючих релігій. Явище, відоме багатьом народам, зокр. єгиптянам, германцям, римлянам; в Україні-Русі термін “Д.” вперше вжитий Феодосієм Печерським (11 ст.) для характеристики взаємин двох релігійних традицій – візантійської і київської, християнської і язичницької в ході запровадження нової віри в княжій Русі. Відомі численні прояви раннього українського Д., як-от: перенесення функцій язичницьких богів на Ісуса Христа і святих мучеників, надання язичницькій побутовій звичаєвості християнської інтерпретації та символіки (віра в священність покуті, прикрашання ікон рушниками тощо), паралельне виконання християнських і язичницьких обрядових дій, поєднання свят: Різдва Христового з Колядою, Купайла – зі святом Іоана Хрестителя тощо. Саме в горнилі Д. й склалося Християнство Київське з такими його рисами, як заперечення теократії і цезаропапізму, поєднання божого позачасового плану з сучасністю, відхід від візантійського буквалізму та ритуалізму до вільного вибору моральних норм, ідея рівності усіх “мов” (народів) та ін. Поєднання язичницько-християнських уявлень та обрядовості характерне усій подальшій історії Українського православ’я. Лобовик Борис