Державно-церковні відносини

один з видів суспільних відносин, який характеризує рівень, глибину. характер взаємозв’язків церкви, ін. реліг. організацій з державою, ступінь їхньої інтеграції або ж дезінтеграції. В релігієзнавстві виділяють (в історичному контексті) декілька типових видів Д.-ц.в. 1) Значна залежність держави, її інститутів від церкви, реліг. регламентація життя держ. органів і суспільства. Такий тип Д.-ц.в. дістав назву теократія. Вона існувала в 5-1 ст.ст. до н.е. в Іудеї, Папській області, в окремих арабських халіфатах, країнах середньовічної Європи. Теократичною державою є Ватикан. Теократичні тенденції чітко проглядаються у Д.-ц.в. мусульманських країнах (Іран, Саудівська Аравія). 2) Повна залежність церкви від держави, підкорення її світській владі, одержавлення її структур (Візантія, почасти Київська Русь, царська Росія 18 – поч. 20 ст.). 3) Панівне становище церкви в державі (державна офіційна церква). Характерною є законодавча підтримка, опіка, привілейоване становище церкви, державне фінансування її діяльності (Англія, Греція, Іспанія, Італія, Тайланд, Швеція, Данія). 4) Формальне відокремлення церкви від держави при збереженні значної підтримки окремих церков, забезпечення їм значних привілеїв (ФРН, Австрія, Японія та ін.). 5) Церква практично відокремлена від держави. Остання не втручається у справи церкви, реліг. організацій; забезпечується свобода релігії, свобода церкви. Релігійні організації не втручаються в справи, які знаходяться в компетенції держави, діють в її правовому полі (США, Франція, Україна). 6) Церква відокремлена від держави. Однак остання втручається в її внутрішні справи, обмежує простір її канонічної діяльності. Церква займає маргінальне становище в суспільстві. Така система Д.-ц.в. була характерна для колишніх соціалістичних країн, зокрема для СРСР (1917-1985). На практиці система Д.ц.в. надзвичайно складна, неоднозначна, характер їх значною мірою детермінований історично, соціально і політично. Бабій Михайло.