Конфуціанство

(власне жу цзя – “школа вчених книжників”) – давноьокитайська філос. школа, потім найбільш впливова з трьох головних (К., даосизм і буддизм) реліг.-філос. течій Китаю. Заснована Конфуцієм. Філософ і педагог, К. створив етико-політич. вчення, в якому центральне місце посідали питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливе місце в своїй системі Конфуцій відводив конфепції “Неба” і “небесного веління”. “Небо” – це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована “Небом” певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка” (цзюньцзи), який має 5 “шляхетних якостей”: Жень (людяність), І (обов’язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо – любові сина до своїх батьків. Після смерті Конфуція К. поділилося на 8 шкіл, важливе значення з яких мали лише дві: школи Мен-цзи і Сюнь-цзи. Поступово К. стає державною реліг.-філософ. і правовою системою Китаю. В танський період (618-907) починається формування неоконфуціанства, яке розквітло в період Сун-Мін (960-1644). Козловський Ігор