Провіденціалізм

(від лат. providencia – провидіння) – релігійно-філософська концепція історії як промислу Божого. Згідно з П., особистісні події й історія в цілому не є закономірно детермінованими, мають своїм творильним началом надприродне й свідчать про присутність Бога в світі. Богословський П. розглядає релігію, її історію як одкровення трансцендентним суб’єктом – Богом таємниць світу і власної волі, спрямованої на остаточну перемогу добра над злом. П. тісно пов’язаний з телеологією та теодіцеєю. У християнстві ідеї П. розроблялися багатьма апологетами й “отцями церкви”, вперше у систематизованому вигляді були викладені Августином Блаженним у праці “Про град Божий”, де подано світову історію як здійснення Божого плану. В епоху середньвіччя вони були пануючими в історичній та філософській думці Європи. Пізніше розвивалися багатьма богословами й філософами, зокрема в катол. їх обстоював Ж.Боссюе (історія як здійснення Божої мети), в російській релігійно-філософській думці – В.Соловйов (ідея агатодіцеї як божественного виправдання добра). У православно-філос. думці України ідеї П. мали свої особливості. Тут не спостерігається жорсткої зумовленості провіденцією вчинків особи. Ісайя Копистенський, Петро Могила та ін. розвивали думку, згідно з якою Бог віддає вибір вчинків на власну волю особи, але цей вибір, вважалося, буде тим дієвішим, чим глибше людина зречеться власної волі й чим сильніше в ній говоритиме воля Божа. Така форма П. об’єктивно слугувала відданню особою себе справам нації, що виборює свою незалежність. Вона знайшла свій вияв у козацькому менталітеті. В нові часи у модернізованому вигляді ідеї П. розвивали представники так зв. “християнської філософії релігії” (Ж.Марітен, Р.Нибур та ін.). Критичний аналіз П. започаткували історики епохи Відродження та просвітники (Й.Гердер, Ш.Монтеск’є та ін.). Лобовик Борис