Католицька філософія

комплекс спорідненях історично мінливих філософ. шкіл і течій, як тих, що входять в офіц.церк. доктрину, так і тих, що не входять до неї, але визнаються певними катол. мислителями та їх послідовниками. 5-13 ст. в катол. визначальним було августиніанство, що грунтувалося на ідеях Августина: реліг. віра пояснювалася ірраціонально і містично, головне значення надавалося почуттям й уявленням, віра трактувалася як передумова всякого знання, в людині головне – душа, яка лише користується тілом як своїм знаряддям. Важливою віхою в історії катол.філос. стало вчення домініканського монаха Томи Аквинського (див. Томізм). Він систематизував зрілу схоластику, намагаючись надати її положенням раціонально-логічне обгрунтування, привести у відповідність зі здоровим глуздом, здійснив синтез христ. віровчення з ідеалістичними ідеями Аристотеля, побудував метафізичну теорії буття, намагаючись подолати нігілістичне ставлення до розуму августианства і тертуліанства, висунув принцип гармонії віри і розуму. В період Контрреформації томізм глибоко укорінився в катол. церкві. З кінця 19 ст. обновлене вчення Томи Аквинського стало називатися неотомізмом, який став одним з впливових напрямків філософії 20 ст. Поряд з неотомізмом розвивалися різні альтернативні школи: філософія духа (Р.Ле Сенн), філософія дії (М.Блондель), катол. екзистенціалізм (Г.Марсель), катол. персоналізм (Е.Муньє, Ж.Лакруа, Ж.-М.Доменака та ін.), оригінальна концепція християнського екзистенціалізму (Тейяр де Шарден), різні варіанти нової теології, включно з революційною латиноамерик. теологією звільнення. Ці напрямки мали модерністський характер, викликали критику, а то й заборону з боку керівництва церкви. Після ІІ Ватикан. собору в катол. філософії продовжується процес плюралізації. Яроцький Петро