Старообрядництво

сукупність релігійних течій, що відкололися від руського православ’я у др. пол. 17ст. через відмову прийняти церковні реформи патріарха Никона. Ці реформи торкалися гол, чином обрядової сторони: заміна двоперстного хресного знамення триперстним, введення поясних поклонів замість земних, триразового повторення слова “алілуйя” в церковному співі (замість дворазового), ходіння під час богослуження проти сонця (а не навпаки, як було прийнято раніше), запровадження зміненої форми хреста (поряд з восьмиконечним допускався шестиконечний), а також виправлення церковних книг та ікон за грецькими зразками та ін. Але глибинною причиною неприйняття культових нововведень було те, що вони запроваджувалися одноособовим рішенням патріарха, а це підривало ідею соборності, автономії церкви, утверджувало в ній принцип єдиновладдя і підпорядковувало її монархічній державі. С. стало й ідеологічним виразом соціальних суперечностей в країні. В конфлікті навколо реформ виступили 3 основні сили: дворянська монархія, що ставила метою підкорити церкву державі; бояри і феодальне духовенство, які відстоювали свої місцеві станові привілеї, і очолюване Никоном духовенство з наміром централізувати церкву і поставити патріаршество вище самодержавства (никонівська теза “священство більше царства є”). На боці С. виступили також селянство, міська біднота, частина козацтва та ін. Вже на кінець 17ст. воно розділилося на 2 основних напрями – попівщину і безпопівщину, які в свою чергу розпалися на багато різних толків і злагод. На ранньому етапі існування для С. були характерні заперечення “антихриста”- феодальної держави, відмова від спілкування з “мирським”, надія на близький кінець світу, суворий аскетизм, прихильність до старих обрядів і звичаїв і т. п. У 1666-1667 старообрядці були прокляті церковним собором і лише в 1971 звинувачення їх в “єретичності” офіційно визнані необгрунтованими. В Україні діють бл. 50 старообрядницьких громад як попівського, так і безпопівського напрямів (Див. попівщина, безпопівщина). Філоненко Микола